Немає нічого нового під місяцем. Не нові й журналістські протести, як вважають, присвячені боротьбі за свободу слова. Сьогодні це злокознений «закон про наклеп», розроблений парламентарієм Віталієм Журавським, а вчора, років 15 тому, надто великі штрафні санкції за різного роду недостовірну інформацію. Раніше в різних кінцях України споруджувалися «барикади свободи», сьогодні люди із впізнаваними обличчями блокують Верховну Раду.
Однак, як раніше, так і зараз, існують, м’яко кажучи, деякі питання. Раніше була дивовижна участь в акціях протесту головного редактора газети «Експрес» Ігоря Починка, який щойно подав до суду на тижневик «Тиждень», вимагаючи величезної матеріальної компенсації за завдану моральну шкоду. Свої наміри Ігор Починок, що вийшов на барикаду свободи, не приховував: «Тиждень» платитиме щотижня», – говорив заголовок на сторінках газети «Експрес». Словом, Починок, який виборював свободу слова проти надмірних судових санкцій, під які потрапляли журналісти, був дуже не проти фінансово розорити конкурента, діючи через суд.
Подібний досвід впроваджував і редактор популярної газети «Високий замок», а нині – народний депутат України від БЮТ Степан Курпіль, який виступив організатором «гарбузової акції». За задумом організаторів, журналісти мали привести до Києва віз із гарбузами, які слід було вручити депутатам Верховної Ради, які погано дбають про свободу слова.
Обидві ці акції, нібито організовані журналістами, зазнали провалу. Причина? Складно в одного воза запрягти коня і трепетну лань. Також важко поєднати інтереси пересічних журналістів і, фактично, власників газет, дуже небідних людей, панів Починка та Курпіля. Газетні магнати, які виступають від імені та за дорученням журналістських колективів, – це щось принципово нове у боротьбі за свободу слова. Також слід розрізняти творчу свободу та рівність усіх перед законом. Особливо людей, які мають фінансовий інтерес. Адже, на жаль, «замовлення» або так звана «джинса» не потрапляє на сторінки газет без відома зацікавлених у цьому головних редакторів, які зазвичай знімають фінансові вершки, що утворилися в результаті таких публікацій. Такій практиці дуже сприяє подвійна бухгалтерія щодо свободи слова. Одні, начебто, повинні відповідати за недостовірну інформацію, спеціально та свідомо впроваджену у мас-медійне поле, а інші ні.
Хоча, саме це – свідома дезінформація, і називається навмисним наклепом, про який йдеться у проекті Віталія Журавського. Автор цього наклепу, який, на жаль, має місце, не повинні відбуватися, як Остап Бендер, що потрапив під коня, легким переляком. Адже ціною явного наклепу нерідко бувають життя людей. Багато публікацій, точніше, ефект від їхньої появи, абсолютно непорівнянні з невиразними вибаченнями, що з’являються на сторінках видання чи блакитному екрані через значний час. Уявіть собі, як можна буквально знищити лише однією газетною публікацією, яка виявилася брехнею, імідж, скажімо, кандидата в депутати Верховної Ради. Вибачайся, не вибачайся, а потяг уже пішов – наклеп зробив свою справу. І абсолютно незрозуміло, чому цю, абсолютно правильну постановку питання, сьогодні плутають із замахом на свободу слова, а інтереси медіа-магнатів ототожнюють із можливостями журналістів, які пишуть.
А як у світі? Згадаймо про нещодавно закриту дуже популярну англійську газету, керівництво якої застосовувало негідні методи для збору інформації. І це в Англії – цитаделі демократії та свободи слова. І жоден журналіст не виступив із протестами. За століття тут навчилися відрізняти зерна від полови, вимоги закону від дотримання правил професійної етики. Нам би так…
Залишити відповідь