Є таке модне слово культуртрегер, з німецької Kulturträger – носій культури, цивілізатор, місіонер. І є таке львівське слівце «трагати», тобто нести щось важке з великими зусиллями, – сказала на відкритті виставки директор музею-садиби Устияновичів Наталя Смоляна. – Тож культуру в нашій країні треба саме «трагати». І культуртрегери це роблять – знаходять гроші на неприбуткові проекти, будуть музеї, влаштовують фестивалі, концерти, виставки тощо. Бо це ті, хто розуміє, що культурний фронт найважливіший. Що ми не маємо права програвати культурні війни. Що саме культура є легітимізацією політичної незалежності.
Все розпочалося з реставрації закинутого в селі Вовків поблизу Львова старого будинку місцевого священика, письменника, громадського діяча Миколи Устияновича і його сина – відомого художника, іконописця Корнила Устияновича. Йшов 1989 рік, і мистецька громада готувалася відзначити 150-річчя народження живописця Корнила Устияновича, адже твори цього випускника Віденської академії мистецтв стали окрасою багатьох фондів і храмів. Директор Національного музеї у Львові Андрій Новаківський (внук відомого художника Олекси Новаківського) був генератором ідеї створення в селі музею-садиби цих двох світочів національної культури. Для цього він призначив фахову працівницю музейної справи Наталю Смоляну – вона мала завдання відродити імена славетних українців. Як науковець Наталя провела велику дослідницьку роботу – архіви, фонди тощо. Навіть були відновлені інтер’єри старої садиби. Відбулося помпезне святкування ювілею живописця у Вовкові. Урочистості, промови, багато столичних гостей. Такого масового видовища у Вовкові досі не бачили. Здавалося б, місцеві мешканці мають радіти з такої нагоди. Але ж ні.
З відкриттям у 1991 році музею-садиби Устияновичів у нього з‘явилися вороги. І це були самі мешканці села. У депресивному Вовкові, наче в казці на галявині, з’явився майстерно відреставрований добротний вмебльований будинок. А це вже нерухомість, яка має свою вартість. І тут завирувала у свідомості людей «кайдашева кров». Будинок, мовляв, має належати не мертвим, а живим. Почалася боротьба. Претендентів на садибу було чимало. Народні маси вимагали віддати будинок місцевому священику. Андрій Новаківський переконував, що музей буде культурно-просвітницьким центром цього краю у співпраці з церквою і громадою.
Минали роки, й мінялася свідомість людей. А вона залежить, як правило, від чистоти ідеї і тих людей, які були її ініціаторами. Яку модель для сільського музею вони заклали, тобто створили? Для кого, з якою метою? Для чиєї слави, для чиєї вигоди? Все – для людей, для просвітлення їх душ. Коли ж така модель чесна і для загального добра, то її крок за кроком, рік за роком треба було «трагати».
Не стало Андрія Новаківського – він відійшов у вічність. А ми перестали бути філією Національного музею і пішли в підпорядкування Пустомитівського райвідділу культури, однак вже 20 років успішно проводимо міжнародні волонтерські проекти, – розповіла Наталія Смоляна. – До нас приїздить молодь з усіх куточків світу. Після них на згадку залишаються майстерно виготовлені чи то лави-колоди, чи дитячий майданчик з гойдалками для сільської дітвори, чи відремонтована криниця, чи виготовлені нові художні вивіски, вказівники маршрутів по селу. Близько 120 молодих людей, які вперше побачили Україну, пізнавали її через спілкування з селянами, молоддю, гостями музею під час спільних проектів і у праці, і на відпочинку. Нам вдалося видати каталог творчих робіт Корнила Устияновича.
Учасники волонтерських проектів приїздили з Англії, Америки, Франції, Чехії, Польщі, Іспанії, Туреччини, Китаю, Білорусі, Хорватії, Японії. Дочекалась Наталя Смоляна і приходу «свого» священика о. Петра Терлецького, який сприйняв і оцінив її працю та задуми. Він організував реставрацію унікальної пам’ятки дерев’яної архітектури старої церкви, збудованої 1702 року. Її перекрили класичним ґонтом. Коли тривав ремонт, літургію священик правив у світлиці музею-садиби.
Сьогодні в селі немає мешканця, котрий би не долучився до чергового проекту чи то виставки, чи мистецьких майстер класів, чи фестивалів – до того культурного життя, яке пульсує у музеї-садибі. Віднайдено чимало документів, метрик, світлин, листів з життя мешканців села, котрі пройшли через усі горнила вітчизняної історії: дві війни, національно-визвольні рухи, творили УНР, були в ЗУНР. Пам’ять про прадідів цього краю зафіксована в експозиції музею, за якою можна проводити уроки історії України. Так музей-садиба Устияновичів помітно розширив свій діапазон і став музеєм не лише села Вовків, а й навколишніх сіл, звідки люди несуть свої сокровенні родинні пам’ятки і діляться спогадами про минувшину своїх прадідів. Вже й сад який тут посадили, плодоносить…
В анотації до експозиції музею села Вовків у Львові Наталя Смоляна написала: «Тут, у сільському музеї інтегрувалась Україна в ЄС, а Велика Ведмедиця, яка лежала на місцевих яблунях, спостерігала за цим. Їдуть до нас різні люди. І малеча, і дорослі, і роверисти, і мандрівники з фотоапаратами… І кожен тут знаходить щось своє: напитися живої води, походити босоніж по траві, оглянути стару дерев’яну церкву, руїни давнього костелу, послухати нашу історію, милуватись бузьками, які сидять на комині і щось клекочуть про нас…»
Дивовижно-ностальгійний музей-садиба у Вовкові притягує мандрівників за цікавим. Бо так неустанно працює душа культуртрегера Наталі Смоляної, яка і не відчула, коли їй виповнилося вже 70 років, проте ідей вистачає і для молодих.
Залишити відповідь